Goroshivtsi.at.ua | Портал села Горошівці

Його генеалогічне древо мало коріння і в румунській, і в литовській землях. Прадід, Сеульський Млака де Оробко, не витримавши насильства німецьких рицарів над православною вірою, перебрався в середині XVIII ст. на Буковину.Дід Михайло змінив прізвище Оробко на Воробкевич.Батько його- Іван, на той час працював при Чернівецькій гімназії (тодішній ліцей) професором релігії і філософії. Матері своєї не пам’ятав. Вона померла в 1840 році. Через п’ять років помер і тато і Григорій, разом зі своїм братом Сидором та сестрою Аполлонією, залишилися сиротами.

Дітей ставив на ноги та виводив у люди дід Михайло, що був протоєреєм у містечку Кіцмань та баба Параска. Дід навчав онуків рідної мови і письму, а баба повела їх у світ пісень та переказів про героїчну боротьбу й легендарні подвиги козаків-сміливців. навчила любити рідну мову (русинську), рідну пісню та руський народ (український). Діти з самого початку проявили здібності і бажання до науки, талант.

У Кіцмані був тоді священиком Южарковський, що походив з козацької родини, зайшлої з України. Він теж часто оповідав молодим дітям про козаків та їх лицарські діла і так ущепив їм змалку любов до рідної до рідної української історії (це зумовило появу історичної драми «Берестечко», поем «Богун», «Богдан під Львовом», двох дум про Переяславську угоду).

Григорій навчався в народній школі в Кіцмані, згодом, в 1860 році, перейшов до гімназії богословської студії і на відмінно закінчив навчання. Цього ж року одружився з донькою урядника Козуба з села Цурин — Мартою. У них народився син, якого в пам’ять про свого батька назвали Іваном. На третьому році подружнього життя через хворобу Марта навіки покинула цей світ. Григорій сам залишився з осиротілим сином. Невимовний біль охопив його після втрати дружини, і єдиною розрадою для нього стали наука і музика.

Скінчивши свої науки, він стає насамперед душпастирем у Горошівцях. Там він не обмежував свою діяльність тільки пастирською та поетичною роботою. Завжди був у гущі трудового народу, бачив злиденне життя горошовецьких селян і боронив їх від свавілля місцевого поміщика Вартарасевича. Григорій Воробкевич закликав до правди й справедливості, виховував свідомих українців. Під час конфлікту за громадське пасовисько священик підтримував вимоги селян.

Життя в цьому селі (1866-1868) Г.Воробкевич згадує в щоденнику з жалем через неприхильного до народу (якого отець Григорій завше боронив) дідича цього села Вартарасевича. 21 березня 1868 року Григорій запише в щоденнику: "До сихъ нещастнихъ Горошівцівъ ніяка вість не доходитъ і я жію як пустинникъ. Люди, правда, вкругъ мене, але я їх (а) они мене не розуміють... Кобимъ хоть мігъ здоймити ся до поетического співу, співавъ і писавъ бимъ; чую в собі тліющій поетическій вогонь, та що съ того, положеніє моє Горошівске такъ ми бриткимъ стало, що тілько за перо возьму, а вже...”Перші 14 поезій українською мовою були написані в Горошівцях.

Не отримавши від володаря Горошівців згоди на пароха, оскільки, як народолюбець, завжди стояв на боці громади, з якою дідич не був у злагоді, Григорій у 1867 році переїжджає до Львова. Там він знайомиться з Олексієм, Володимиром і Осипом Барвінськими, з якими зав’язується щира дружба. Тут почалася його літературна діяльність друкуванням творів в "Правді” під псевдонімом "Наум Шрам”.

В 1881 році на власне прохання одержав одну з найбільших буковинських парафій у селі Топорівці і розпрощався зі своїми приятелями-викладачами, які його сердечно любили і поважали. Та найбільшою втратою його від’їзд з Чернівців став для української громади, в тісному союзі з якою він працював на благо українського народу. Цю працю він продовжував, прибувши на нове місце роботи. Для своїх парафіян став істинним духовним пастирем, піклувався про їх просвіту. В селі Топорівці він заснував читальню. Після його смерті читальня прийшла в занепад і на її місці з’явилася корчма. В його задумах було утворити в селі сільську крамницю і запровадити інші корисні заходи, та цьому завадила хвороба.

Несподівана смерть Воробкевича, як грім серед ясного неба, вразила громаду села і міста. Це була велика втрата, і найкраще це розуміли ті, хто добре знав його і любив. Смерть підкралася через рану, спричинену через тиф на виростку, яка турбувала його двадцять років. Рана відкрилася, сталося зараження крові, і такий здоровий, могутній, як дуб, чоловік, за кілька днів пішов зі світу.

Доля була не дуже милосердна до нього. Він рано втратив матір, потім батька, згодом дружину. Сум і горе супроводжували його, але душа в нього була чуйна. Він любив свій народ, але рідко коли доводилося бачити його веселим чи жартуючим. Для багатьох людей було великою радістю знаходитись у товаристві Григорія. Вони захоплювалися його відвертістю та щирістю. Словом, не одну гарну пісню про українську славу проспівав Наум Шрам, та більше він співав про людські негаразди, неволю.

Григорій став соратником і однодумцем старшого брата — одного із засновників і редакторів журналу «Буковинська зоря», альманаху «Руська хата», фундатора «Руського літературного товариства». Друкувався Григорій під псевдонімом Наум Шрам (за іменем одного з героїв «Чорної ради» П. Куліша). Особливо гостро виступав проти «язичія» західноукраїнських москвофілів(«…все задушила московська недоля»), національного гніту, провокаторів, що намагалися зіштовхнути румунів і русинів. На слова молодшого брата Сидір Воробкевич видав збірку пісень для школярів, яка була на той час, по суті, єдиним українським посібником для буковинського учнівства.

1868 року з’явився перший друкований твір Григорія Воробкевича (починав писати німецькою мовою) в газеті «Правда». Д.Танячкевич (а брати підтримували тісні зв’язки з багатьма культурними діячами Галичини, спочатку навіть із москвофілом Б.Дідицьким, який першим показав громадськості твори Сидора, як і Юрія Федьковича) писав до Григорія: «... покладаємо надію, що Ви скоренько переміните Ваші німецькі бандурні струни на наші рідні!». Так і сталося «скоренько». Його твори друкувалися переважно у виданнях товариства «Руська бесіда», появу якого Г.Воробкевич пояснював у своєму щоденнику («Дневник» проаналізував О.Добржанський, прочитавши його у відділі рукописів Інституту української літератури ім.Т.Шевченка НАНУ) антиукраїнськими діями румунів. Він був членом «Руської Бесіди», йому боліла її непослідовність у виконанні ролі українського товариства; брав участь у редагуванні її видань, напр. «Православного руського календаря».

Донедавна літературний загал краю практично не відав, «не тримав у руках» книжечку «Поезії Григорія Воробкевича (Наума Шрама)», видану Осипом Маковеєм у Чернівцях 1904 року, як 177 число видання «Руської Бесіди», яка ухвалила видати до 20-річчя смерті поета його життєпис за щоденником, листами і друкованими відомостями та збірку поезій – і тих кількох, що друкувалися ще 1868-69 років у Львові, і багатьох до того часу не відомих. Мало хто з літературознавців читав її, а з цього року вона може бути доступна в нашій обласній науковій бібліотеці з фондів Олекси Романця (це ще один доказ того, що Великий учитель і по відході із земної стежини продовжує вчити тих, хто цього прагне).

У досить розлогій (23 сторінки) науково-критичній розвідці про життя і творчість Григорія Воробкевича упорядник збірки Осип Маковей наголошує, що автор праці з історії літератури Омелян Огоновський підкреслив, що у Григорія «був дійсно талант поетичний», але він, «зломаний невзгодами життя, вдарив бандурою об землю, та гомін його дум «лунає ще доси на зеленій Буковині». Нас вразила теза О.Маковея про те, що після цього відгуку Огоновського пам'ять про Григорія Воробкевича «щезла»: «загал русинів забув зовсім чоловіка, котрий будь-що-будь був одним з "найвизначнїйших і найсьвідомійших русинів на Буковині в часі від 1860-ого до 1881-ого року , себто саме до часу, коли з появою часописи «Буковина» почався новий період в історії буковинської Руси” (с. VI). Або ще сумніше: «Нове покоління буковинських русинів мало занадто багато пильної роботи перед собою, щоб розважати заслуги покійників і заявляти їм яким способом хвалу» (с. VI). І як добре, що сучасні буковинські русини (які теж мають багато роботи перед собою) згадали і висловлюють хвалу своєму Великому землякові.

Не будемо акцентувати на причинах, життєвих обставинах, через які надто рано почалося «смутне житє о. Григорія», на «прикрому» матеріальному становищі, а все разом вводило його в «тяжкий песимізм», що відбирав всяку охоту до праці». Звернемося пильніше до того спадку, який подав у збірці Осип Маковей. Дослідник пише, що з 60-х років залишилася збірка німецьких ліричних поезій Григорія Воробкевича – приблизно 800 строф, майже 10 аркушів друку. На цих творах помітний вплив тематики і ритміки поезій Г.Гейне, зокрема в пошуку ідеалу, який, щоправда, не міг справдитись. .Маковей підкреслює, що Г.Воробкевич доклав багато зусиль і знань, щоб мова його творів була значно кращою, аніж мова його сучасників. Він багато читав, але не шукав нових форм і поетичних розмірів («Не всі ми Шевченки!»), писав «просто у першім настрої», «без намаганя надати віршам більше звязану форму» (с. ХХІ). Наприклад:

У збірці, підготовленій О.Маковеєм, – 33 вірші і поеми та 6 т. зв. «Думок», тобто поетичних текстів, створених про цікаві для автора і суспільно важливі життєві ситуації. Подаємо кілька назв: «Дума про руську землю», «Самотність», «Спомини», «Мої думи», «Богун», «Переяславський трактат», «Калинонько, будь жичлива!», «Молитва», «Богдан підо Львовом», «Берестечко», «Над могилою Василя Продана» та ін. Ключові слова заголовків і текстів – дума, думка.(Мав про що думати – за нашу долю теж). Ключова проблема – «романтичний патріотизм 60-х років минулого століття». Взірець – П.Куліш, зокрема його «Досьвітки». Ідейна канва – любов до рідного краю і його мови. Кредо життєве – служити цьому народові й цій землі – стражденній, але незнищенній, як би цього знищення комусь не хотілося навіть способом витіснення з уст народних його мови (див. вірш «Моєму любезному братіку», спрямований проти царських антиукраїнських указів 1863, 1876 та ін. років і тих нинішніх, яким ця мова й досі як більмо в оці).

Григорій Воробкевич був діяльним членом товариства «Руська Бесіда» в Чернівцях. Тоді, коли ще багато наших письменних людей писало незрозумілою, напівцерковною, напівмосковською мовою, він твердо стояв за тим, що нам, українцям, треба так писати, як народ говорить, щоб люди могли написане легко зрозуміти.

Проблематика художніх творів Г.Воробкевича була близька до Федьковичевих і творів його брата Сидора. Ними «було показано, – зазначає О.Добржанський, – зразки справжньої народної мови в друкованому слові, було написано свіжі, прості і зрозумілі для всіх рядки фонетичним правописом, який найкраще і найповніше передавав красу рідного слова, було сказано про великі ідеали, якими повинен жити народ». Таку мову Григорій хотів бачити у кожній книжці для українців. Окрім багатьох гарних віршів німецьких і численних думок українських і наукових («Цісар Йосип ІІ»), свого часу друкованих в "Правді”, буковинському альманаху "Руська Хата”, "Вик. Pad. Blattez” і буковинських календарях в "Рідній Хаті”, відомі його дві великі думи: "Богдан під Львовом” і "Берестечко”. Він не встиг закінчити і надрукувати "Історію православно-східної церкви”, написаної румунською.