Село, відоме з 1452 року, лежить поблизу каскаду ставків (з 13 ставків 8 з’єднано поміж собою) та мальовничих урочищ (їх налічується понад 20, деякі є заповідними. Особливо багата флора урочища Мартинівка, де також віднайдені рештки трипільського поселення). Назва зрозуміла: в часи татарських нападів жителі навколишніх сіл переховувались у придністровських печерах, а на місті їх осель залишалися лише згарища. Після того, як ворог покинув край, вцілілі буковинці заснували нове село, назване Погорілівкою. Поруч з селом — гора Сопигора. За легендою, сюди селяни покидали на радощах сапи, коли дізналися про відміну кріпацтва. Легенда-конкурент стверджує, що ті, хто піднімався на вершину гори, сопіли з натуги — от і назва.

Погорілівка відома триярусною карстовою печерою з лабіринтами «Довгий Яр» (вона ж «Піонерка», 530 м), розташованою в одноіменному урочищі. Це не єдина печера в околицях села, тут є ще 15 карстових утворень. В наскрізній печері «Мартинівка» (довжина 80 м), що розташована на лівому березі річечки Чорний Яр, колись мешкав козак Мартин. Принаймні так стверджує легенда. Довжина печери «Фуштейка», названої за ім’ям якогось грабіжника, якій у ній переховувався, — 201 м. Крім природніх, в Погорілівці є сім штучних печер, видобваних в ХІХ ст. на берегах Чорного Потоку. Місцеві селяни використовують їх як... підвали та холодильники.

За три км від Погорілівки — село Вікно (1,5 т.ж.). Назва здається дивною лише тим, хто не знає, що Вікон на Західній Україні чимало. Так здавна називали невеличкі чисті плеса, які виднілися серед зарослих осокою боліт.

В селі збереглося відразу дві пам’ятки державного значення, до яких прямуємо через все село. До речі, скеля в центрі Вікна, праворуч — місце, з якого колись починалося село. Джерело, що б’є з-під скелі, не замерзає навіть взимку, а вода має лікувальні властивості.

Поблизу стели з червоною зіркою на честь загиблих у Другу світову війну повертаємо ліворуч. За великою старою будівлею школи, зведеною просвітителем Іваном Бажанським (зараз в споруді дитсадок) помічаємо скромний мурований храм. Це однонавна церква св. Івана, зведена в 1824-1826 рр. на кошти баронеси Катерини де Зотта-Вільбург і князя Олександра Кантакузина.

Як і багато інших буковинських церквів того часу, храм прямокутний у плані, з заокругленою апсидою, безкупольний. Замість бані на даху церкви піднімається лише скромна сигнатурка. Навколо святині —кілька побілених старих хрестів. За переказами, у церкві вже понад 150 ркоів зберігається частка мощей цілителя Пантелеймона. Реліквію діставили на Буковину з грецького Афону, де бував один з фундаторів храму князь Олександр Кантакузин. Нова дерев’яна рака для мощей, оздоблена перламутром, виготовлена в гуцульському стилі майстрами з сусідньої Снятинщини.

Кантакузини — прізвище, добре відоме Історії. Цей грецький рід був відомий від Балкан до Росії і виводив своє походження від візантійського імператора Іоанна VI Кантакузина. На Буковині жили нащадки молдавсього ворника, княщя матея Кантакузина та його шести синів. В домі Олександар Матейовича Кантакузина у Кишиневі неодноразово бував Олександр Пушкін. Князь Михайло Кантакузин був предводителем дворянства Бесарабської губернії Росії в 1857-1866 і 1869-1872 рр., часто мешкав у своєму маєтку в уже відомих нам Атаках під Хотином. У 1627-1628 рр. та у 1630 році грек Фома Кантакузин був послом османської Порти при дворі російського царя Михайла Федоровича і намагався заключити з Московією військовий союз проти Польщі.

В огорожі церкви невелика хвіртка веде до залишків колись розкішного баронського парку. З тих часів збереглися кремезні дерева, трапляються навіть екзоти. Стара алея парку носить романтичну назву Алеї закоханих і веде до сільського саду. Та нам в інший бік — до великого палацу карамельно-рожевого кольору, чия башта помітна за зеленню дерев.

Перед нами романтичний палац (1809), який, здається, не проти видати себе за середньовічний замок. Всі його фасади різні, і це нашарування форм виглядає досить симпатично. Ім’я автору палацу нам ще трапиться у мандрах Буковиною: капітан (а за сумісництвом ще й барон) Зотті (інша транскрипція — де Зотта) звів також дерев’яну церкву у селі Веренчанка. У грудні 2006 р. на ремонт палацу, якого доля останнім часом не жаліла, виділено кошти. Саме час: незадовго до того завалився дах будівлі. В садибі, як і в радянський час, розташований сільський клуб та бібліотека.

Поблизу Вікна є кілька печер. Народна пам’ять знає, що ще в часи татаро-монгольсокї навали в цих печерах ховалися від степовиків місцеві жителі. А ще збереглася висока могила, насипана, за переказами, козаками Петра Сагайдачного. Поруч з нею — криниця.

Століття тому у Вікні йшло активне громадське життя, діяло товариство «Руська бесіда», тут на запрошення педагога і письменника Івана Бажанського гостили Омелян Попович, Євгенія Ярошинська, Степан Смаль-Стоцький.

За 10 кілометрів від Вікна, у селі Баламутівка, збереглася дерев’яна Успенська церква (1892), хоча не вона вабить у буковиннське село приїжджих.