Навіть усезнаючі працівники академічних та університетських бібліотек,до яких доводилося звертатися по допомогу,сприймали це поетичне прізвище за чистої води-псевдонім.Однак у його носія було інше прибране ім’я Вернигора-Вірленко.А Ластівка-то таки достеменне прізвище,яких дотепер немало на його рідній Заставнівщині—мальовничій буковинській закутині в межиріччі Дністра й Пруту.

       

      Там,у селі Горошівці,Корнило Остапович Ластівка народився 30 грудня 1983 року.Батько майбутнього письменника,півчий місцевої церкви,подбав про те,аби дати синові належну освіту.Початки її здобувалися приватно.Відтак Корнило навчався у державних гімназіях Чернівців і Кіцманя.У кіцманській гімназії вирішальний вплив на нього мав учитель україністики,автор підручників з української мови Микола Равлюк.Завдяки йому гімназист познайомився майже зі всіма визначними творами української літератури.Крім того, улюбленими авторами К.Ластівки стали Михайло Коцюбинський,Олександр Олесь і Леся Українка.Важливу роль у формуванні майбутнього письменника зіграв літературно-науковий гурток,за пізнішим зізнанням К.Ластівки,’’найбільше спричинився до національного виховання’’.

      Завершення гімназіальних студій майже збіглося в житті К.Ластівки та його ровесників із початком Першої світової війни.І хоч короткозорість врятувала юнака від фронту,але від злигоднів воєнної пори вберегти не змогла.Довелося зкуштувати гіркого хліба чужини,поневіряючись на заході Австрії та Угорщини.Восени 1915 року повернувся на Буковину,записався на теологічний факультет Чернівецького університету.Зі вступом до краю російських військ навесні 1916 року втікає в гори,до села Сергії,переховується в тамтешнього священника.Але й тут не уникає біди.Запідозреного в шпигунстві на користь Австрії К.Ластівку наприкінці 1916 року,як пише в автобіографії’’арештовують москалі’’ й запроторюють до в’язниці.Звідти його звільняє перемога Лютневої революції 1917 року в Росії.

       З розпадом Австро-Угорської монархії восени 1918 року К.Ластівка пожвавлює свою діяльність в українському національному русі,адже тоді,як пише в уже цитованій біографії,-’’всі ідейнішi студенти згуртувались докупи,готові віддати останні сили на услуги воскресаючої батьківщини’’.Як представник українського буковинського студентства К.Ластівка входить до Української Національної Ради у Львові. Та ось у листопаді 1918 року Північна Буковина опиняється під чоботом румунських окупантів і його заарештовують.Відпущений на волю через брак незаперечних доказів вини,продовжує патріотичну діяльність,беручи участь у таємному літературно-науковому гуртку,який збирається в домі молодого поета Миколи Марфієвича.Важливою громадянською акцією цього гуртка стала підготовка журналу ”Промінь”,який виходив у Чернівцях упродовж 1921-1923років.

      Паралельно з цією діяльністю К.Ластівка продовжував студії в Чернівецькому університеті,але не на теологічному факультеті,на який записався раніше,а на філологічному відділі факультету філософського,де слухав славістичні курси професора Є.Козака.Проте через відсутність засобів для існування змушений був невдовзі,в 1922році,покинути університет,висвятитися на священника(хоч до цього сану не відчував,за його словами,”жадного внутрішнього поклику”) та обійняти парафію в селі Іспас під Вижницею,де пробув до 1932року. У 1928році,коли запроваджений окупантами ”стан облоги”було знято,К.Ластівка продовжив навчання в університеті присвятивши найбільше уваги опанюванню культури старокняжої доби та українського фольклору.Наприкінці 1930 року завершив університетські сдудії,але відповідної посади не отримав.1932 року змушений був перебратися в Південну Буковину,до Кимполунга,де працював священником.Заодно співробітничав у чернівецьких виданнях’’Час’’,’’Самостійна думка’’,’’Самостійність’’ та ін. 

      У 1941 році К.Ластівка переїхав з Буковини до Відня.Там прожив решту відведеного йому віку,там і помер-17 грудня 1975 року. 

      До поетичної творчості Корнило Ластівка прилучився ще в другому класі Чернівецької гімназії-за прикладом старшого класом Дмитра Загула.Навчаючись у Кіцмані зав’язав листування із львівським критиком Миколою Євшаном,який називав його’’обіцяючим талантом’’,радив працювати над собою,звертаючи увагу на розвідки І.Тена та М.Гійо("Проблеми сучасної естетики").Завдяки М.Євшанові,якого К.Ластівка називає в автобіографії "своїм духовним другом", у львівському двотижневику "Ілюстрована Україна" за січень 1914 року з’явилася першопублікація буковинця-вірш”Бажання’’.Низку інших поезій К.Ластівка надрукував у буковинських журналах ’’Промінь’’ і ’’Самостійна думка’’ та в альманасі ’’Назустріч волі’’.Переважно це тонко нюансова лірика природи і кохання,але є в нього і пристрасні громадянські вірші,сповнені протесту проти румунської окупації Північної Буковини (’’Прийшли кати у нашу хату’’, ’’І я зажив серед пустині…’’), та проти червоного терору,розгорнутого на Великій Україні (’’Нова Голгофа’’).Варто зазначити,що К.Ластівка захоплювався Біблією,надто Старим Завітом,черпав з неї сюжети,мотиви й образи для низки творів.З ліричних речей він навіть уклав збірку ’’Пісня пісень’’,яка на жаль,не побачила світу.Взагалі окремими виданнями поезії К.Ластівки так і не виходили. А шкода,бо вони цікаві не тільки в ідейно-тематичному відношенні,а й збоку образності,рифмомелодики,строфіки.

     Важливою часткою творчого набутку письменника стала його поетична драматургія,представлена такими речами,як "Плач Єремії”,”Назустріч сонцю золотому” та "Вулкан”.Утім,не тільки його власного набутку.Такого талановитого продовження традицій Лесі Українки в жанрі драматичного етюда,як маємо,скажімо,в "Плачі Єремії",не знайти в усій українській літературі 20-30-х років.У тяжкій недолі ізраїльського люду біблійних часів: 

            В неволі вже народ святий Сіону…

    Усе святе столочене,стоптане, 

 Усі скарби забрали вороги...

- сучасники впізнавали трагічне становище України розтерзаної після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 років між чотирма державами, а в майстерно переданих душевних муках героя-тяжкі переживання учасників цих змагань.

      Втім,найбільша кількісно,найрізноманітніша в жанровому та в ідейно-тематичному ввідношеннях прозора спадщина Корнила Ластівки.Його діяльність на цьому терені розпочалася з твору під назвою ‘’Казка’’,написаного 1916 року,під час вимушеного перебування в селі Сергії на Гуцульщині,і поданого фрагментарно в журналі’’Промінь’’ у 1921році.До жанру казки письменник звертався й пізніше,публікуючи створене як у Чернівцях,так і у Львові,у журналі’’Світ дитини’’. Окремим виданням вийшла ‘’казка про щастя’’ ‘’Сон Іванової ночі’’(Чернівці, 1929),що зібрала багато схвальних відгуків у тодішній періодиці.Рецензенти захоплювалися майстерністю описів природи і психологічної мотивації вчинків героїв,надто головного-людини поетичної вдачі,мрійника,для якого процес шукання щастя фактично безконечний. 

      Виступав К.Ластівка з оповіданнями на історичну тематику("Два брати",та ін.1930р),видав окремою збіркою твори про добу гетьмана Сагайдачного ("Перевертень",1935).Та найчастіше в полі його зору перебували проблеми сучасної йому дійсності.Власне,у висвітленні їх письменник домігся чи не найвідчутніших здобутків.Це стосується передовсім циклів "Війна"(1923) і "Село"(1924).Яскраве уявлення про майстерність К.Ластівки-прозаїка можна скласти з пропонованої далі новели "Їлашева теличка",в якій відчуваються водночас дві високі школи-і Василя Стефаника(в розкритті трагізму селянського життя за умов поневолення окупаційною владою),і Михайла Коцюбинського(у змалюванні тонкощів дитячої психології).Був наш краянин і майстром лірико-публіцистичного прозорового етюда,що засвідчує мініатюра "Коли цвітуть черешні"(1937),надихана спомином про весну1917року,коли Центральна Рада розпочала розбудову Української держави,та вірою,що народяться нові борці,які довершать розпочате батьками. 

      У 30-ті роки К.Ластівка наважився випробувати сили на терені великої епічної форми,підготувавши до друку два романи-"По втраті батьківщини" та "Біла мрія",доля яких на жаль невідома.Проживаючи в Австрії,працював над оповіданнями й повістями,одна з яких,"Два шляхи" увійшла до книжки "Відірвані листки,"виданої до його 75-річчя у Буенос-Айресі(вид-во "Новий клич",1968),а друга,"Стогне земля",побачила світ в аргентинському журналі "Дзвін". 

      Обидва твори –з української дійсності 30-40-х років ХХ століття.В центрі першого –драматична доля радянського солдата,українця з Полтавщини Максима Микитенка,який,опинившись у Відні,розкриває перед оповідачем,виходцем з Буковини,за котрим упізнається сам автор повісті,перипетії свого тернистого життєвого шляху.На реальність прототипа твору вказував К.Ластівка в попередньому слові до видання:’’Постать Микитенка взята з життя.Це справжня людина,яка,мабуть,ще живе за залізною заслоною…” 

       Максим виростав у хліборобській українській родині розмежованій обставинами громадянської війни на запеклих ворогів.Батько його воював на боці червоних,дядько, мамин брат,-в армії Петлюри,де й загинув у боях під Кам’янцем-Подільським.Батько виховував Максима в ненависті до поглядів дядька,в схилянні перед комуністичними постулатами.Мати ж,навпаки,прищеплювала синові християнські та національно-патріотичні цінності.На формування роздвоєної таким чином душі істотно впливали реалії суспільного життя.Коли після праці на Донбасі та в Ленінграді Максим опиняється в у притлумленому голодомором рідному селі,на нього зводять наклеп і запроторюють до спершу до харківської в’язниці, а відтак засилають до Казахстану.Звідти йому вдається вирватися лише задяки тому,що записався до Червоної Армії і разом з іншими добровольцями-‘’гулагівцями’’ був відправлений у складі штрафного батальону на радянсько-німецький фронт.На підступах до рідного села Максим щадить фашистського вояка заради двох дітей, що чекають на того в Німеччині(вплинула християнська наука покійної матері:’’Будь людиною,доброю людиною…’’).Та зовсім інакше вчинили фашисти:біля отчої хати Максим запримічує тіла повішених ними на вербі його рідних-дружини,дочки і сина…Відтоді прибитий горем солдат став "тільки знаряддям смерті" ,страшної помсти.Однак і в шалі відплати ворогам не забуває мамину науку.І коли під час боїв за Відень натрапляє в одному з будинків на жінку з двома діточками-дочкою та сином то замість розрядити у них автомат,як думалося спершу,простягає їм хлібину та консерви…Після боїв Максимові Микитенку надають відпустку,але і в рідному селі він почувається чужим:у батьківську хату,яка ‘’перейшла в державне посідання’’,поселили інших людей…Повість ’’Два шляхи’’ вражає не стільки мистецькою вишуканістю,хоча художній рівень її досить пристойний,скільки безжальністю життєвої правди. 

        Інша "еміграційна" повість К.Ластівки ,"Стогне земля",звернута до життя його рідного буковинського краю в 40-ві роки чи,як висловився рецензент з паризького "Українського слова" у 1967 році,-до "совєтизації Північної Буковини".Тут,на думку того ж рецензента,"мабуть,уперше знайшла своє відображення трагічна дійсність українського буковинського села",далека від будь-яких "переборщень і переяскравлювань". 

        Крім оригінальної,К.Ластівка вдавався до перекладної творчості, переважно з німецької та румунської мов.1922 року в "Промені" побачили світ інтерпретовані ним фрагменти німецькомовної поеми Сидора Воробкевича "Цар Іван Грозний",яку знайшов в Іспаській церкві поміж паперами поетового сина Євгена,що свого часу був парохом села.Наприкінці 20-х - на початку 30-х років буковинець опублікував у газеті "Час" уривки з романів:німецького письменника Е.М.Ремарка "На західному фронті без змін"(у К.Ластівки-"На заході нічого нового") та швейцарського автора Ернста Цапа "Що зламало життя",твори інших майстрів. Десь у 1938 році було підготовлено ним переклад роману румунського прозаїка Лівіу Ребряну "Йон",однак подальша доля його невідома.Отже,Іван Кушнірик,який познайомив нашого читача з цим класичним твором румунської літератури в 1974 році,мав свого попередника в справі української інтерпретації Л.Ребряну.

       Важливе місце у творчому доробку К.Ластівки посідають народознавчі студії: "Староукраїнський пантеон князя Володимира", "Білі хорвати та українці на Підкарпаттю", "Свято Коляди і його міфологічне значення", "Як обходять український Великдень на Буковині", "Буковинська веснянка "Воротар" і її міфологічна основа", "Буковинські гаївки", "Походження і значення наших писанок", "Орнаментика підгірських писанок на Буковині", "Румунське Різдво- Cracium та його ґенеза". Вони друкувалися до війни здебільшого в чернівецькій періодиці,окремі побачили світ у Коломиї,Львові й навіть у Варшаві (у журналі "Наша культура",який видавав Іван Огієнко).Наш краянин не полишав наукових студій і в австрійський період діяльності,наслідком чого стала низка статей у виданнях Парижа,Філадельфії,Буенос-Айроса та велике дослідження "Основи української народної обрядовості",що очікує видання. 

      З над Дунаю на Дніпро і Черемош повертається ім’я чесного і самовідданого трудівника на рідній ниві…- писав у Літературній Україні від 24 червня 1999року незабутній Федір Погребенник,який багато спричинився до цієї благородної справи.

      З думою про нього,це повернення,жив понад тридцять літ на берегах Дунаю Корнило Ластівка.В датованій 1968 роком передмові до книжки "Відірвані листки" він писав:

       "Повість і нариси постали на еміграцію,далеко від Рідної Землі,яка уярмлена знаходиться під чужою окупацією.Вона неначе прикрита холодними снігами,закована льодовими кайданами.Холодні північні вітри буяють по білому просторі України й покривають мертвим снігом всіляке національне життя.Серед таких невідрадних обставин багато з нас були примушені покинути Рідну Землю і скитатися по чужині.Неначе відірвані листки,ми розлетілися на всі сторони світа,шукаючи захисту. 

      Вимандровуючи в широкий світ,нас не покидала віра в остаточну перемогу правди". 

   

      Вона таки перемогла - правда української незалежності,і відірвані листки повертаються до могутнього дерева нашої духовності, аби зробити його ще могутнішим.Повертається з ними і листок на ймення Корнило Ластівка.Нехай уже по смерті, нехай лишень творами,вдячною пам’яттю про себе – повертається! 

 Богдан Мельничук. 

 Література. 

 Письменники Буковини другої половини ХІХ-першої половини ХХ століття. 

Хрестоматія.Частина 1

. 

 За редакцією:д-ра філол..наук Б.І.Мельничука, канд.філол.наук М.І.Юрійчука.